 |
+38 044 467 62 37 +38 044 467 62 60 м. Київ, Спаська, 9 yra@ylos.kiev.ua |
|
+38 044 467 62 37 +38 044 467 62 60 м. Київ, Спаська, 9 yra@ylos.kiev.ua |
В Україні, на відміну від таких країн, як Росія або Польща, де зруйновані війною шедеври архітектури почали відтворювати одразу ж після війни, відбудова зруйнованих за сталінських часів споруд, розпочалась лише з 1980-х років і розгорнулась дещо ширше з проголошенням незалежності. Проблеми відтворення втрачених пам’яток і тепер, після кількох відбудов визначних соруд давнини, залишаються для України гостро дискусійними та госторо актуальними і вимагають глибшого теоретичного осмислення. Головним питанням є ставлення до автентичності архітектурного спадку та його ролі в загальнокультурному надбанні суспільства.
Про знищені в України пам’ятки і видано немало робіт починаючи від Тита Геврика, який подав найбільш значущі серед зруйнованих у сталінські часи споруд Києва і закінчуючи Віктором Вечерським [1] , який зробив спробу системного підходу до цього питання, вирахувавши навіть відсотки кількості втрачених одиниць об’єктів до вцілілих, як територіально - в межах сучасних областей, так і в різні історичні періоди. Проте, і досі за рамками досліджень лишились дуже важливі аспекти цієї проблеми - етно-культурна належність різних складових архітектурної спадщини України , та їх кількісне співвідношення.
Назагал здається, що багата драматичними подіями історія України лишила величезну, неосяжну і невичерпну архітектурну спадщину, що включає десятки тисяч споруд, яким надано статус національних або місцевих пам’яток. Виходячи з цього уявлення і формується наше ставлення як до самих пам’яток, історичного середовища, пам’ятних місць, іх цінності та важливості збереження, необхідності музеєфікації так і до найбільш дискусійного та болючого питання нашого часу - доцільності і правомірності відтворення втраченого.
Архітектурна спадщина на території України досить численна і складається з багатьох нашарувань різних культур і часів. Наприклад, колони базиліки 1935 року, зображені на гривневій купюрі, побудували візантійці у VІ ст.н.е. за часів Юстиніана І або трохи пізніше; мечеть Узбека в с. Старий Крим у Криму звели ординці, які після кривавих усобиць прийняли іслам під проводом хана Узбека; вежа Любарта в Луцьку - споруда початку Литовського часу; найбільший на Волині костьол у містечку Олика, збудований за проектом італійських архітекторів Б. Моллі та Я. Маліверна на зразок церкви Іль Джезу в Римі, цілком аналогічний численним костьолам Речі Посполитої, частина яких була збудована і на етнічних українських землях; Миколаївський собор та Покровська церква Покровського монастиря в Києві, збудовані архітектором В.М.Ніколаєвим в за мотивами Московської архітектури XV-XVII ст. Усе це, безумовно, стало тепер цінним історико-архітектурним надбанням держави Україна.
Усвідомлення цінності, в тому разі, якщо мова іде про історичні пам’ятки або мистецькі твори, багато в чому грунтується на раритетності тої чи іншої речі. Тому для об’єктивної оцінки значимості втраченого об’єкту важливо визначити ступінь його рідкості серед свого кола споруд, тобто пам’яток, які репрезентують ту чи іншу культуру.
Наведемо конкретний приклад. На всій території домонгольської Русі (яка належить тепер до України, Білорусі, Росії і Польщі) існує та розкопано 202 давньоруські пам’тки, відомо тільки за письмовими джерелами, але не знайдено ще 45. [2] Тобто за весь період від існування Давньоруської держави (до татарської навали 1240 р.) було збудовано біля 250 кам’яних споруд. З них, на території сучасної України в тому чи іншому стані збереженості вище рівня землі тепер залишилось 16, а в Києві - 5.
Історію самої України у вузькому і цілком конкретному розумінні її власної національної культури, репрезентує досить нечисленне коло пам'яток [3]. Воно, за поодинокими виключеннями, складається із споруд, побудованих заново або ж перебудованих з давньоруських на невеликій території адміністративного Лівобережжя (української автономії в складі Росії), за період менше 100 років - з останнього десятиліття XVІІ до третьої чверті XVІІІ ст. Межі адміністративного Лівобережжя включали Киів на правому березі Дніпр і смугу на лівому між Черніговом з півночі і Переяславом з півдня, а період активного будівництва цього кола споруд починаеться з гетьманства Мазепи і закінчується знищенням Катериною ІІ української автономії - це час, який може прожити одна людина.
Приклад разючої різниці в архітектурному спадку являють два міста, заснованих у давньоруський час, які лежать на відстані менше 100 км один від одного. Різниця полягає в тому, що перше лежить на Лівому, а друге на Правому березі Дніпра - Переяслав-Хмельницький, який входив до території Гетьманщини і Корсунь-Шевченківський, що залишався на польському боці. Якщо лівобережний Переяслав багатий на барокові собори, має колегіум, де викладав Григорій Сковорода, то в правобережному Корсуні крім палацу Понятовських та чудової природи з кам'яними берегами Росі про українську архітектуру не нагадує тепер нічого.
Кількість збережених донині мурованих пам'яток лівобережної архітектури тієї епохи, приблизно визначена, наприклад, за книгою М.Цапенка [4] складає близько 40 церков і соборів, і стільки ж споруд інших типів - дзвіниць, трапезних, навчальних закладів, палаців, будинків, камяниць. Якщо додати до цієї кількості і втрачені споруди того ж часу, скажімо, за каталогом Тита Геврика з картою Людмили Проценко [5], тільки по Києву додасться ще близько 20 споруд. Як бачимо, при всій приблизності наших підрахунків, загальна кількість кам'яних споруд що залишились від епохи української (давньоруської) держави або автономії навряд чи перевищить сотню.
З цього кола споруд втрачено не просто більше половини - зруйновано саме найбільші і найславетніші споруди, які уособлюють культурну ідентичність України і саме ті, чия історія найбільше пов’язана з боротьбою за її незалежність. Перелік цих споруд для Києва, складений за суто формальною ознакою - величиною (будівельним об’ємом), об’єктивно проілюструє ситуацію:
Стан національної архітектурної спадщини, являє дуже сумну картину: - найвизначніші кам’яні споруди - православні храми (особливо часів Мазепи) зруйновані, і місце їх у більшості випадків забудовано; дерев’яна архітектура, яка напротязі століть формувала силуети містечок і сіл України не лишила після себе і сліду; вся оборонна архітектура, яка на Лівобережжі і в Києві була дерев’яно-земляною зникла повністю.
Навіть в тих випадках, коли давні земляні укріплення фактичено залишились завдяки рельєфу, наприклад Замкова гора чи Володимирська гірка в Києві, дитинці у Вишгороді або Чернігові, вони позбавлена оборонних елементів і сприймається, як частина природнього рельєфу. А як пояснити або де показати, нариклад, як виглядала хоч одна з багатьох Запорізьких січей, замок її засновника Байди Вишневецького, замок київського воєводи Киселя, фортеця Кодак, збудована Бопланом і зруйнована Сулимою?
Як бачимо, визначальні елементи історичного середовища, притаманні українській культурі, або втрачені в часі, або зруйновані навмисне. Якщо порівняти наш Київ з будь-яким історичним містом Європи від Жовкви і Львова і далі на захід, де зберіглися і кам’яні собори і ратуші, середньовічне планування центру з історичною забудовою і фрагменти оборонної системи, виникає відчуття пустки, сред якої деінде стояать поодинокі церкви.
Тобто зберігати, консервувати і реставрувати нам звичайно іще поки є що, але, найзначущіша частина національної спадщини знищена і вимагає саме відтворення.
Тепер перейдемо до найгострішого питання - доцільності та правомірності відтворення. Але спочатку, як це у нас заведено з давнини, порівняємось на взірцевий досвід багатої пам’ятками культури Європи.
Для прикладу наводимо з незначними скороченнями полемічну статтю з газети Берлінер Екстраблат за липень 2003 р. [6], яка присвячена проблемі відбудови т.зв. Берлінського замку - палацу, знесеного режимом Ульбрехта і забудованого новою спорудою. Ситуація цілком аналогічна нашим київським, наприклад, проблемі відбудови Військово-Микільського або Богоявленського соборів, аргументи цієї статті також для нас не нові, але приклад із центру Європи завжди набагато переколивіший за аналогічний, але власний досвід.
Зруйновані та повністю відновлені споруди
Інші країни не такі непоступливі, як наша, коли йдеться про відбудову історичних самобутностей. Для них, на відміну від нас, німців, набагато більш значущі частки історії їх культури, які є свідками історії країни.
Усюди в світі, споруди, важливі для ідентичності міста і певного регіону, які несуть історію міста, відбудовуються після повного руйнування.
...У своїй суті, архітектура, яка є матір’ю всіх мистецтв, відіграє провідну роль. Деякі види мистецтв, як музика та театр живуть лише поки відтворюються. ...
В архітектурі, геній знаходить себе у проекті. ... Якщо задум або достатня документація існують, така будівля може бути відтворена .. .
Через клімат всі історичні пам’ятки мають часті поновлення та ремонти фасадів. Таким чином вони стають копіями самих себе. Наприклад, берлінський Палац був повністю відреставрований у ХІХ ст. Тому Вальтер Ульбрехт, який наказав його зруйнувати, знищив копію а не суть.
І знов про те, чому потрібно відбудовувати повністю зруйновані об’єкти такого роду. Опоненти цього проекту оперують такими не коректними термінами, як "Клон", "Діснейленд" або "Лас Вегас". Як неправі вони, доводять споруди, які були відбудовані згідно оригіналу і які несуть свідчення певної історичної ідентичності славетних міст. Часто відбудова робиться не відразу після втрати. ...
Так, готичний собор в Орлеані у Франції було зруйновано під час війн з гугенотами у XVI ст. Майже 150 років на цьому місті була порожня площа. Лише у XVIІІ ст., ... його було відтворено ... в готичному стилі за старими планами і знову відкрито у ХІХ ст. Сьогодні, хоча йому лише 200 років, ніхто не сприймає його як не справжню будівлю готичного часу. Таким чином, суспільна пам’ять міста, яка грунтується на справжності цього ансамблю була безпомилково відновлена.
Так, це єдино вірно, що на конференції в 1994 р. з захисту Європейських пам’яток спеціалісти вирішили (між іншим, німці голосували проти) що місто Мостар, з Старим Мостом і його мінаретами має бути відбудовано негайно після закінчення громадянської війни в Югославії. Міська брама Мостара, який лежить на колишньому кордоні між католицькою Європою та Отоманською Імперією є важливою складовою Європейської пам’яті.
Багато цілком або майже зруйнованих споруд по всій Європі було відбудовано після ІІ-ї світової війни. Ці міста повернули історичну пам’ять своєї давньої самобутності. Багато міст в Германії, які були перебудовані в новітній архітектурі досі прагнуть цього.
Приклади:
- Михайлівський Золотоверхий собор в Києві;
- Дзвіниця на площі Св. Марка в Венеції;
- Ратуша в Іпрі в Бельгії;
- Собор Миколая в Діксмюде в Бельгії;
- Собор Святого Хреста в Орлеані;
- Собор Сан Мартіна в Колоні в Германії;
- Міст у Мостарі в Югославії;
- Готель Роза в Хідельсхеймі;
- Фрауенкірхе у Дрездені;
- Церква Сен Мішель в Гамбурзі;
- Королівський палац у Варшаві;
- Ретемберг у Франкфурті на Майні в Німеччині;
- Палац Шарлотенберг у Берліні;
- Монастир Монте Касіно в Італії;
- Палац Брашхол у Німеччині.
Палаців у Німеччині взаглі і в Берліні зокрема набагато більше ніж в Україні і значення відбудови Берлінського замку для історичного спадку Німеччини не таке вже й велике, незрівнянно менше, ніж Військово-Микільського чи Братського собору для Києва, але ставлення німців до кожної втраченої споруди принаймні має змусити замислитись.
Перейдемо до наступного питання - наскільки копія споруди може компенсувати втрату оригіналу. Роль копії в мистецтві і культурі величезна, хоча досить низько оцінена і тому мало вивчена. Саме завдяки копіям збереглося досить багато шедеврів мистецтва, наприклад, значна частина втраченої в оригіналі давньогрецької скульптури дійшла до нас завдяки римським копіям і людство зберегло в такий спосіб величезні духовні цінності.
З одного боку, досконалу копію не можуть відрізнити від оригіналу досвідчені експерти, тоді в чому різниця між копією й оригіналом, як твором мистецтва? З іншого боку, найдосконаліша копія твору втрачає цінність, у всякому разі грошову, як тільки виявляється, що це копія.
Теоретичне осмислення проблеми копіювання (відтворення) архітектурних шедеврів знаходиться в компетенції молодої реставраційної науки, за недовгу історію якої погляди на те, що і як потрібно реставрувати, швидко змінювалися від стилістично цілісних реставраций до наївного переконання, що єдиним методом реставрації є анастилоз.
Сучасні критерії оцінки пам'яток в реставраційній методиці запозичені головним чином в апараті більш давньої науки археології, яка (цілком слушно для себе) визнає цінністю лише автентичні залишки, відтворення яких неможливе. Реставраційна наука невиправдано поширює беззастережний пріоритет автентичності і на сферу естетичної виразності, тобто на цінність споруди, саме як твору мистецтва. Відтворення втрачених споруд визнається, лише як вимушене виключення реставраційної практики. Відтворені твори архітектури, що не містять автентичної основи, одержали незаслужено [7] презирливі назви фальшивок, макетів у натуральну величину і т.п., а практика відтворення засуджувалась, як непрофесійна, антинаукова і протизаконна. Відтворення взагалі не може бути оцінено апаратом реставраційної науки, бо вона розглядає практику відтворення повністю втрачених споруд, де не залишилось матеріальної основи, саме з позицій реставрації цієї ж матеріальної основи, хоча відновлення втраченого не є реставрацією взагалі.
Головним бар'єром у проведенні порівняльних аналогій між архітектурою і іншими видами мистецтв, які є такими ж складовими культури суспільства, є недостатня вивченість ролі мистецької форми з одного боку та її матеріальної основи з другого. Оскільки мистецький образ споруди постає саме у вигляді його матеріальної основи, ми, як правило, не відділяємо одне від іншого, хоча по суті це зовсім різні речі.
Щоб розрізнити поняття архітектурної форми та її матеріальної основи на конкретному прикладі поставимо питання: - що саме руйнує вибух у пам'ятці архітектури, якщо після нього втрачається саме форма твору мистецтва, а маса і кількість автентичної основи залишаються такими ж. А як ми ставимося до проблеми відтворення в в літературі, музиці, театрі, тобто тих видах мистецтв, які не мають стабільної в часі матеріальної основи у вигляді цегли, каменю або пофарбованого полотна,?
Очевидно, відповідь на це питання є в тих ознаках, за якими ми штучно розділяємо культуру на духовну і матеріальну - у наявності або відсутності стабільного в часі матеріалу. За тими видами мистецтва, які не втілюються в стабільному матеріалі, ми закономірно визнаємо правомірність відтворення, на ті ж, де є стабільна матеріальна основа, ми упереджено поширюємо вимогу автентичності. Саме з цього і випливають всі подальші теоретичні обґрунтування правомірності відтворення (копіювання) творів мистецтва, на яких ми зупинимося трохи докладніше [8].
Складові будь-якого художнього твору - це творіння, виконання і носій. Створення (твору) - це народжння інформації, якою автор викликає емоції глядача або слухача. Саме ця створена автором інформація, яка відрізняє статую від манекена, живопис від фотографії, вірш від службової записки і т.п., і є основою будь-якого твору мистецтва.
Виконання, є лише засобом передачі створеної інформації через певний носій - (матеріал, звук, колір), який безпосередньо діє на органи відчуття - зір або слух.
Як бачимо, твори культури, яку ми зовемо духовною (тобто нематеріальною) створюються автором, як правило, саме для виконання іншими. У таких мистецтвах, як література, музика, театр, авторський задум відтворюється при кожнім виконанні: оркестр грає симфонію, артисти грають п'єсу, ми читаємо написані іншими вірш або прозу і т.п., кожен раз фактично заново відтворюючи твір. При цьому, духовна цінність твору, наприклад літературного, незрівнянно вище антикварної вартості листків авторського рукопису. Є крилатий вислів - рукописи не горять - поки існує інформація, існує і твір духовної культури, стосується у повній мірі і архітектурних шедеврів.
Пам'ятка матеріальної культури - давня річ, яка коштовна саме завдяки своїй автентичності і зовсім не важливо, наскільки ця річ є твором мистецтва. Єдина якість, яка визначає саме поняття «пам'ятка матеріальної культури», це автентичність і раритетність. Автентичність не відновлюється, і якщо оригінал втрачається, то і пам'ятка матеріальної культури втрачається безповоротно.
Твори мистецтва, створені за задумом автора і виконані його ж рукою - скульптура, живопис, графіка декоративне і ювелірне мистецтво - не в меншій мірі, ніж музика і література належать до культури духовної, однак, вони мають невизначене співвідношення цінностей як твори духовної і пам'ятники матеріальної культури. Твір образотворчого мистецтва задумується і виконується саме, як твір мистецтва, тобто твір духовної культури і лише наявність матеріальної основи згодом робить його пам'яткою матеріальної культури.
Майстерність виконання відіграє в мистецтві величезну роль і виконання іншим виконавцем безперечно може бути кращим за авторське. Далеко не завжди відомі художники, чиї шедеври прикрашають тепер музеї, були найкращими майстрами живопису, і навпаки, кращі майстри малювання далеко не завжди ставали відомими художниками. Це доводить, що і в образотворчому мистецтві створення авторського задуму і його виконання є двома зовсім різними речами, причому саме перше і створює мистецтво як таке, а друге залишається хоча і дуже високим, але все ж ремеслом, яке у музиці, наприклад, називається виконавським, а в театрі акторським мистецтвом.
Архітектуру називають застиглою музикою і її твори можуть бути високим мистецтвом. Саме такого роду втрачені споруди, і намагаються відновити будь-якою ціною. Архітектурний твір (форма) створюється автором для виконання іншими і в цьому архітектура подібна до музики а роль архітектора - до ролі композитора. Як і в музиці, носієм мистецтва і твором духовної культури в архітектурі є саме авторський задум - (проект) це образ, пропорції, виразність, що викликають емоції і вроблять споруду твором мистецтва, тобто твором духовної культури.
Давня споруда містить прийоми ремесел, технології будівництва, матеріалів, завдяки чому є пам'яткою матеріальної культури незалежно від її мистецької цінності. Давня раритетна споруда - архітектурна пам'ятка поєднує цінності твору духовної і пам'ятки матеріальної культури, співвідношення яких може бути різним. Зрубне житло X ст., безперечно, більш вартісне як пам'ятка матеріальної культури, а Богоявленский собор Братського монастиря є визначним твором культури духовної.
Підходячи з цієї точки зору до оцінки архітектурних шедеврів минулого, стає цілком зрозуміло, чому суспільство прагне відтворити Старе място і королівський палац у Варшаві - вони є творами мистецтва і духовної культури Польщі нітрохи не нижчими і не менш вартісними для суспільства, ніж музика Шопена або вірші Міцкевича.
В культурі кожного суспільства є певне коло творів архітектурного мистецтва, художня цінність яких значно вища, за цінність їх як памяток матеріальної культури. Наприклад, точне відтворення фонтана «Самсон» архітектора І. Григоровича-Барського 1748-50 рр. в Києві є твором мистецтва анітрішки не менш автентичним, ніж виконання хором Іконника твору композитора А. Веделя XVIII ст.
Коли ми кажемо, що той чи інший твір мистецтва має певні естетичні властивості, ми дуже спрощуємо ситуацію, приписуючи самому об’єкту суб’єктивний фактор сприйняття. Естетичні властивості не можуть бути притаманні лише самому предмету мистецтва. Сам по собі він є фарбованим полотном, звуками, шматком мармуру або складається з каміння, цегли, тиньку дерева і т.п. Естетичні якості, які ми вважаємо приналежними твору багато в чому є нашим враженням, тобто суб’єктивним фактором сприйняття того чи іншого глядача. Отже естетична виразність об’єкта є по суті похідною від сприйняття певної інформації, закладеної однією людиною - автором твору іншими людьми - глядачами. Між цими людьми може бути велчезна різниця в часі життя, естетичних уподобаннях рівні свідомості і культурного розвитку, яка обумовлює значну різницю між тим, що хотів сказати своїм твором автор і тим, що „бачить” в його творі глядач.
Для прикладу досить згадати, що вся грецька скульптура, скажімо фронтон Парфенону, була в оригіналі яскраво розфарбована енкаустикою і кожен може перевірити на собі, як би він сприйняв тепер розфарбовану мармурової статую, наприклад пам’ятник княгині Ользі в Києві.
Тобто важлива складова, яка визначає наше сприйняття певного твору мистецтва, в тому числі і архітектурного, це набута нами інформація крізь призму якої ми пропускаємо те що надходить іззовні, все, що ми бачимо і чуємо. Цю накопичену людиною інформацію, за допомогою якої вона орієнтується в навколишньому світі свідомо чи підсвідомо оцінюючи ті чи інші явища, предмети та обставини можно умовно назвати упереджуючою.
Для мистецтва упереджуюча інформація - це інформація про твір, яку глядач не може одержати безпосередньо із споглядання самого твору: суспільна оцінка, відомості про давність, рідкість, автентичність, вартість та ін. Як правило, саме за упереджуючою інформацією про річ, і усвідомлюють її автентичність, раритетність, ціну і т.п. Так наприклад, дата закладення Софійського собору (ХІ ст.) сприймається як давнісь всієї споруди, хоча те, що ми бачимо ззовні побудовано на 700 років пізніше, або наявність автентичних фрагментів у стінах Трапезної з церквою Іоанна Богослова 1713 р. дає підставу бачити автентичною всю споруду, яка в дійсності на половину є рекомпозицією автора проекту реставрації. Упереджуюча інформація дуже сильно впливає на сприйняття твору, часто і являючи те єдине, що для звичайного глядача відрізняє «дешеву підробку» від «цінного оригіналу».
Якість копії може оцінюватись лише одним фактором - точністю, тобто ступенем наближення до оригіналу. У випадку копіювання твору архітектури - потрібно досягнути такого ступеня геометричної подоби до форми оригіналу, який не може бути вирізненим зором людини. Застосування для відтворення форми втрачених споруд сучасних методів, наближених до геодезичних, забезпечує точність, що значно перевищує можливості виміру на око. І ті, хто стверджує, начебто бачить ту різницю між копією споруди і давно зниклим оригіналом, яку людина просто фізично не може побачити, користується зовсім не зором, а упереджуючою інформацією. В Імператорській Академії Мистецтв було популярним прислів’я - дилетант бачить те, що бачить, а професіонал бачить те, що знає. Тому пересічна людини - «дилетант», сприймає відтворену споруду не зважжаючи, наприклад, що, фонтан «Самсон» було зруйновано у 1934р. і відтворено у 1982 р. а «професіонал», все одно «бачить» у точно відтвореній споруді те, що знає - тобто не оригінал - копію, підробку, муляж, макет.
Спрямованість упереджуючої інформації – суспільної оцінки - на негативне ставлення до копій перешкоджає єдино можливому шляху повернення зруйнованої в Україні архітектурної спадщини тобто її кращої частини. Відтворення втраченої пам'ятки - повторне виконання авторського твору, не суперечить загальноприйнятій практиці в інших видах мистецтва. Це дає можливість повернути в актив культури суспільства втрачений елемент -твір архітектурного мистецтва - настільки повно, наскільки повно збереглася інформація про його форму. А однозначне усвідомлення того, що видатна споруда - твір застиглої музики - архітектури є лише одним з різновидів авторського твору (мистецтва), що виконується іншими (на відмінність від музики зовсім до мистецтва непричетними), багато в чому змінить шкалу суспільної оцінки з антикварної на художню.
Останнім часом, з боку держави архітектурній спадщині приділяється все більше уваги. До списку пам’яток національного значення внесені такі історично відомі місця, як м. Вишгород, прийнято програму відновлення пам’ятних місць острова Хортиця, тощо. Але Вишгородський дитинець являє собою забудовану приватними будиночками гору над Дніпром, яку завершує церковка ХІХ ст. в «Русько-візантійському» стилі, збудована на частині підмурків давньоруського храму Бориса і Гліба. На острові Хортиця, окрім музею історії Запоріжжя, збудованого у 1970-ті роки, та зарослих решток ретраншементів російсько-турецької війни 1730-х років автентичних решток архітектури козацької доби немає.
Тому питання відтворення архітектурних споруд, які повертають пам’ятним місцям їх історичну ідентичність постає перед нами з усе більшою гостротою і вимагає позитивного вирішення від усього суспільства, краща частина архітектурної спадщини якого і була зруйнована саме для того, щоб позбавити цілий народ його етно-культурної ідентичності.